Понедельник, 23.10.2017, 11:07
Приветствую Вас Гость | Регистрация | Вход

КАЗАХСТАНСКИЙ ДНЕВНИК

Меню сайта
Категории каталога
мир [192]
Публицистика [121]
литература [25]
Актуально [310]
Актуальные новости
Казахстан [28]
Разнообразная информация о жизни страны
Украина [247]
Новости Украины
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
if(11<
 
  
 
width=31 height=31 border=0 alt="TOP.proext.com">'); //--> Locations of visitors to this page
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Наш опрос
Какую информацию Вы хотите получить из Казахстана?
Всего ответов: 121

Каталог статей

Главная » Статьи » Публицистика

Люди з Інтернету

Люди з Інтернету

Зайшов колега-журналіст. Звільнили. Криза. А йому десять років до пенсії. В руках пакет з коньяком і цукерками. В очах жах і туга. Змайстрували закусь. Розговорились.

Він все життя  працював в пресі. Пише майже щодня. Зробив якусь там кар‘єру. Останнім часом мав непогані заробітки – і дві, і три тисячі зелених на місяць…

Видав кілька книг. Недавно орган, де він так успішно творив, перекупив якийсь олігарх, привівши з собою галасливу команду вірних, хоч і абсолютно непрофесійних «медіа-менеджерів». Зрозуміло, колега відразу не вписався у нові «розклади». Спершу йому кардинально знизили платню. Потім скоротили посаду, перевівши мало не у кореспонденти. Він кинувся по друзям, намагаючись знайти щось творчо-керівне з гарною ставкою. На жаль, ніхто нічого запропонувати не зміг – самі очікують скорочень.

Пару тижнів тому, його змусили написати заяву за «власним бажанням».

Цього разу він вже неквапливо, з коньячком, обійшов друзів, колег, однокурсників, що займають певні позиції у журналістиці. Був готовий записатися навіть у прес-службу, чи піар-центр, що за його власним визнанням, нижче його професійної гідності. Однак…

За кілька днів веселий, енергійний чоловік, впевнений у собі керівник, перетворився на блідого, переляканого обивателя. Просто таки, маленького пересічного українця, як любив говорити наш Президент.

-І як Ви тут, на журналістському дні? – спитав він мене після якоїсь там чарки.

-Ти про що? – не зрозумів я.

-Ну, в Інтернеті…Ти ж сам писав, люди з Інтернету щось там сфотографували, десь там побували…

-І це по твоєму журналістське дно? – вражено перепитав я.

-А що, вершини? – перейшов він у наступ, - Твої журнали мають мізерні тиражі. Основна аудиторія – мережева, віртуальна. Крім власних, друкуєшся на вільних сайтах. З малолітками, непрофесіоналами і збоченцями. Гонорарів нема. Зарплати нема. Імені нема. Визнання нема. Хто Вас там знає, інтернетівських!

Слово інтернетівський, він сказав як інтернатівських.

Я ошаліло мовчав. Саме у той день, я дав інтерв‘ю одному телеканалу, коментар тижневій газеті, наступного дня йшов на прямий ефір на радіо. Вже з півроку, як перестав збирати газети і журнали, де виступав, чи мене згадували. Дружина  давно виділила картонний ящик, куди складає регулярні нагороди та грамоти. Пізніше не полінувався, зайшов у гугл, набрав своє прізвище – 153000 посилань… Відсутність імені і визнання…

-Чому Інтернет це дно для творчої людини? – вирішив випитати секрет.

-В мережі може друкуватися будь-хто! – пояснив колега, - В газетах, на ТБ чи радіо, лише спеціально навчені і відібрані штатні працівники. Ви змагаєтеся з усіма. Ми – лише один з одним в масштабах редакції. У нас – чітка редакційна політика. У Вас – хаотична свобода.

-Сенс життя – свобода! – процитував я гасло одного з своїх сайтів.

Я дістав пляшку резервного коньяку.

-Слухай, звякни Васі! – раптово попросив колега, - Ви ж разом вчилися, а він шеф … Хай візьме мене кимось! Порекомендуй!

Почувши знайоме прізвище, Вася ввічливо відмовив. Роблять ставку на молодих, енергійних, малобюджетних. Наглядачів і так вистачає. Відмовив і Саша. І Аня…

-І Аня! - чомусь вражено прошепотів він.

Мені стала зрозуміла ціль візиту. 

Розлили. Чимось він мене дістав.

-Вітаю на журналістському дні! – урочисто видав тост, - Тепер ти з нами!

Він приречено випив.

-Людина з Інтернету… - сльози стояли у п‘яних розгублених очах, - Для чого жити? Що робити?

«Здається, жарти закінчилися, - подумав я, - У такому стані людина здатна на всілякі дурниці. Аж до найгірших».

Попри щире переконання, що люди з інтернету, то соціальне дно, колега має крутий ноутбук з мобільним виходом у мережу.

Враховуючи те, що він вже серед нас, людей з Інтернету, аби не накоїти дурниць і не спитися, я порекомендував йому відкрити персональний сайт. Стартово допоміг, показавши безкоштовний хостинг і навчивши всім тим користуватися.

Несподівано, нове заняття його захопило. Днями він сидів у мережі, ставлячи на сайт свої статті, інтерв‘ю, прозу, вірші… Дуже талановиті, між іншим. Я й не знав, що у нього такий гарний стиль. Ті газети і журнали, де він колись публікувався, сайтів не мали… А тут, він раптом все звів до купи. Вийшло досить вражаюче.

Пізніше порадив йому кілька вільних сайтів, щось передрукував на своїх ресурсах. Спільнота прийняла його прихильно. Він швидко освоївся, ставши своїм. Депресія якось забулася. Він періодично телефонував, ділячись враженнями, поінформувавши, що нарешті почав отримувати справжній кайф від власної творчості і реакції на неї незнайомих людей. Роботу шукати перестав, взявши кілька інформаційних замовлень від давніх клієнтів. Схуднув. Почав вдягати в‘язані светри, носити романтичні шарфи і поетичні берети. Його запросили кудись на прямий ефір радіо. У них почався якийсь неймовірний роман з дівчиною-ведучою, молодшою за нього вдвічі. Він почав писати якісь фантастично-чутливі вірші.

І зник.

Днями зателефонував від під‘їзду. Попросився в гості.

Був у дорогій шапці. Модному кожуху. Строгому діловому костюмі з краваткою.

В пакеті французький коньяк, ікра, цукерки.

Ніякої романтики вже не було. Енергійно-нахабнуватий стиль.

-Я вирвався! – сказав перший тост, - Тепер я заступник редактора солідної олігархічної газети! Три штуки!!! Я вже не людина з Інтернету!

Виявляється, його бурхливий Інтернет-дебют помітили. Згадали забуті ним знайомі, у яких відкрилася вакансія. Написали на електронну скриньку. Запросили на співбесіду. Тепер він знову при посаді.

Сайт свій закрив. Всі публікації на інших ресурсах знищив. Вважає, що вся та лірична творчість, особливо вірші, компрометують його як крутого керівника. І писати кинув. Не пишеться… Та і ніколи якось…

Дівчинка з радіо його чомусь кинула.

-Старий! Досить боротися з тінями! – прошепотів він після другої, - Йди до мене зав відділом! Скільки хочеш? Лише перестань писати у той інтернат!

-Інтернет, - механічно поправив я, ввічливо відхиливши пропозицію. В такі газети можна писати лише по-п‘яні, за великі бабки і під тещиним прізвищем.

Провів його до службової іномарки, відмовившись від продовження свята у корпоративному кабаку їхньої компанії.

Не сказав, що телефонувала та дівчинка з радіо, запрошувала на прямий ефір.

Сходив. Пили вино. Вона плакала. Кохала його за вірші, які він так безжально знищив. Разом з її почуттями.

Вона теж поет. Як виявилося, друкується під псевдо, там же, де і я.

Ось така новорічна історія.

Про людей з Інтернету…

 Не все у нас, на журналістському «дні», так погано!

Віктор Тригуб, людина з інтернету
Категория: Публицистика | Добавил: kazahd (12.01.2009)
Просмотров: 1080 | Комментарии: 2 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 1
1  
Когда путь неясен, держись людей мудрых и осторожных - рано или поздно они находят удачный выход.

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]